Сьогодні 75-річниця однієї з найбільших трагедій українського народу.
Ні труни, ні хреста, ані тризни!
Прямо в яму навіки - віків.
Чорна сповідь моєї Вітчизни
І її затамований біль...
Причиною голоду 1932-1933 років вважають його походження штучного характеру, свідомо організований тогочасним політичним керівництвом акт. Голодомор був спричинений насильницькою, суцільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим класовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Він був зумовлений широкомасштабними політичними, соціально-економічними та антигуманістичними експериментами ВКП(б) та уряду СРСР
Повальний голодомор розпочався в січні 1933 року. Найбільша смертність була в березні - червні. На ці місяці припадає найбільше випадків трупоїдства і людоїдства. У липні смертність почала спадати. Загалом на Київщині було найбільше випадків трупоїдства.
За даними вчених, найбільш постраждали від голоду тодішні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У нинішніх Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів, у Донбасі – у 3-4 рази. Фактично голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України
Були села, де трупи валялися на дорогах , в погребах, хлівах по 5-10 днів. Нікому їх було ховати. Їх звозили в катати, наспіх накривали соломою, чекаючи наступної партії.
Наповнені кагати засипали землею, ніхто не ставив на них ні хрестів, ні пам'ятників. Не стоять вони в більшості сіл і сьогодні. (Довідка про стан увіковічнення в Кагарлицькому районі Київської області пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років станом на 4 вересня 2003 року). Поховання швидко позаростали бур'янами, і слід їх зникав. Мільйони людей безвісти пропали у безмежному підземеллі. Але досі стоять на проспектах велетенські пам'ятники їх вбивцям - Косіору, Чубарю, Затонському.
Це спогади…Спогади тих, кому вдалося пережити той страшний голод:
…Мої батьки не вступали спочатку в колгосп. Дітей у нашій сім'ї було дванадцятеро, але від різних хвороб померли, і перед голодовкою залишилося у сім'ї четверо, і я серед них була найстарша. Ще восени заготівельники забрали у селян все зерно. І вже на початку 1932 року у селі люди помирали сім'ями. У нас, спочатку, помер батько, потім найменший братик. Мама злягла весною, коли вже росли бур'яни... Коли померла мама, сусідка, бабуся Мотря, десь дістала пляшку самогону, вмовила грабарів, щоб поховали мою маму не в загальній ямі, а в окремій могилі.
На цвинтарі була викопана велика яма. Мерців туди з усього села звозив Павло Піхало, що був на два роки старший за мене. За кожного небіжчика отримував платню -100 гр. хліба. До голодовки на вулиці ми разом з парубками і дівчатами веселились. Коли Павло приїхав померлу матір забирати, поклав її тіло на воза та й каже:
- Ти знаєш, Параско, сідай і ти, я відвезу вас обох на цвинтар і закопаю, бо все одно помреш, смердітимеш у своїй хаті і ніхто тебе не поховає...
Я промовчала, провела маму в останню путь. Ми страшно бідували з 9-річним Степанком та 4-річною Марією. Я щодня ходила на роботу в колгосп, там одержувала харч, який потім вдома ділила з братом і сестрою...
…Односельчанка Буц Параска з'їла свою дитину, а потім заманювала дітей із колгоспних ясел і рубала їх тіла. У неї було знайдено м'ясо зарізаних чужих дітей. Померло майже все cело. Грицька Котка напівживого вкинули в яму, а він звідти виліз і потім прожив ще двадцять років. Тим, хто звозив мертвих та напівживих до ями на цвинтар, давали по 100 гр. хліба за кожну людину…
…У 1933 році я працювала в колгоспі на різних роботах. За виконану роботу розплачувались з нами ось як: дві жмені просяного борошна. Давали ще майже склянку меляси, щоб тісто з того борошна купи трималося. Сковороду змащували воском.
Люди гинули під час роботи, так і не одержавши свою долю харчів. Було вляжемо снопи, дійдемо до межі, а там рядами вже мертві лежать...
…В селі Мирівка, що в Кагарлицькому районі. Київської області, люди гинули страшною, повільною смертю. Вимирали цілі родини, як приміром, глави сімейств - Лавро Гордієнко, Омелько Рогоза, Ларивон Конопір, Ничипір Кривенко, Яків Назаренко. Вони пішли на той світ разом з дружинами та шістьма дітьми. Всього в Мирівці за 1932-1933р.р. померло від голоду 250 чоловік. Старожили пам'ятають у цьому селі випадки людоїдства і трупоїдства…
…На світі весна, а над селом надвисла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика , похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху.
Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад, вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти...
... Батько кладе на тачку моїх два брати і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх туди ж , до мами. Батько почав лопатою кидать землю в яму, а я собі руками. А тоді помер і батько... І так від моєї родини ніякого сліду-ні могили, ні хреста. Тільки імена...
Якби в Україні не було втрат населення, що стали наслідком спланованих владою заходів, передусім, безумовно, Голодомору, а також політичних репресій, масових виселень тощо, і припускаючи, що приріст населення на нашій землі з 1926 року до 1939 року дорівнював 16%, як в середньому по СРСР, то кількість населення України у 1939 році становила б близько 36,186 млн. осіб, а не 28,111 млн., як зафіксовано у переписі 1939 року. Сьогодні нас би було щонайменше 100 млн.
Пам’ятаємо....Сьогодні о 16.00 запали свічку пам’яті тим, хто не вижив у цьому пеклі...хто не дожив до нової весни...
Пам’ятаємо завжди…Не лише сьогодні, не лише офіційно-примусово, а всім серцем і душею…
